Zahar Berkut: Ukrainian Language

by Ivan Franko

Overview

"Захар Беркут" - це історичний роман Івана Франка, опублікований в 1902 році. Твір розповідає про життя гірських карпатських бойків у XIII столітті, за часів війни між князями-руськими та угорськими князями. Головний герой, Захар Беркут, - це мужній бойківський герой, який очолює повстання свого народу проти угорського нашестя.

У цьому романі Іван Франко показує силу народної мудрості, що дозволяє уникнути війни, та глибину почуттів героїв, які обороняють свою землю та волю. Крім того, автор описує природу Карпат та витриманість бойків у складних умовах гірського життя.

Це єдина повна науково-історична повість про бойківське життя та культуру в той час. Книга не тільки зацікавить читачів історією України, але й розкриє глибину національного характеру та національної ідентичності.

Product Details

ISBN-13:	9781783841844
Publisher:	Glagoslav E-Publications Ltd
Publication date:	12/24/2013
Sold by:	Barnes & Noble
Format:	eBook
Pages:	174
File size:	2 MB
Language:	Ukrainian

About the Author

Іван Франко (1856-1916) - видатний український письменник, поет, громадський і культурний діяч, перекладач і громадський діяч, який вніс значний внесок у розвиток української літератури та культури загалом. Він народився у сім'ї священника в містечку Нагуєвичі на Галичині, тоді частині Австро-Угорщини. Франко вчився в гімназії в містах Дрогобичі та Коломия, Письменник навчався у Львівському університеті, а потім у Чернівецькому, де й здобув вищу освіту. Згодом захистив дисертацію у Віденському університеті, діставши науковий ступінь доктора філософії.Після повернення в Україну він почав працювати журналістом та писати літературні твори. Франко став одним з найвідоміших літераторів України свого часу. Його творчість охоплює різні жанри, від лірики та епосу до драми та прози. Він написав понад 50 тисяч сторінок творів на українській мові, а також перекладав твори іноземних письменників на українську мову. У своїх творах Франко змальовував реалії українського життя, викривав соціальні та національні проблеми свого часу, розвивав ідеї національної свідомості та громадськості. Іван Франко був не тільки талановитим письменником, але й активним громадським діячем. Він працював у різних організаціях, що боролися за національну самобутність та права українського народу. Він також був засновником і активним членом наукових товариств, що займалися вивченням української мови, культури та історії.У своїй громадській діяльності Франко був активістом руху за національне відродження українського народу та за зміцнення соціальної справедливості. Він став одним з лідерів української національно-демократичної партії та активно брав участь у її роботі.Франко був підданий політичних переслідувань, але він не здалися і продовжував свою роботу, зберігаючи вірність своїм ідеалам. Іван Франко залишив по собі великий літературний доробок, який має величезне значення для української культури та літератури в цілому. Найвідоміші твори: поетичні збірки "З вершин і низин", "Зів'яле листя", поема "Мойсей", повість "Захар Беркут", драма "Украдене щастя".

Read an Excerpt

Cумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині! Правда, і Стрий, і Опір однаково миють її рінисті зелені узбережжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвітами, і в її лазуровім, чистім повітрі однаково плавле та колесує орел беркут, як і перед давніми віками. Але все інше як же змінилося!

І ліси, і села, і люди! Що давно ліси густі, непрохідні закривали майже весь її простір, окрім високих полонин, сходили в долину аж над самі ріки,- тепер вони, мов сніг на сонці, стопилися, зрідли, змаліли, декуди пощезали, лишаючи по собі лисі облази; інде знов із них остоялися лише пообсмалювані пеньки, а з-між них де-де несміло виростає нужденна смеречина або ще нужденніший яловець. Що давно тихо тут було, не чути ніякого голосу, крім вівчарської трембіти десь на далекій полонині або рику дикого тура чи оленя в гущавинах,- тепер на полонині гейкають воларі, а в ярах і дебрях галюкають рубачі, трачі й ґонтарі, ненастанно, мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір - столітні ялиці та смереки, і або спускаючи

їх, потятих на великі ботюки, долі потоками до нових парових тартаків, або таки на місці ріжучи на дошки та на ґонти.

Але найбільше змінилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася між ними «культура», але на ділі виходить, що змоглося тільки їх число. Сіл і присілків більше, хат по селах більше, але зате по хатах убожество більше і нужда більша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмілий

і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! Що за життя кипіло в тих горах, серед тих непрохідних борів у стіп могутнього Зелеменя! Лиха доля довгі віки знущалася над тим народом. Тяжкі удари підкопали його добробут, нужда зломила його свобідну, здорову вдачу, і нині тільки неясні, давні спомини нагадують правнукам щасливіше життя предків. І коли часом стара бабуся, сидячи в запічку та прядучи грубу вовну, почне розповідати дрібним унукам про давню давнину, про напади монголів-песиголовців і про тухольського ватажка Беркута,- діти слухають тривожно, в їх сивих оченятах блискотять сльози. А коли скінчиться дивовижна повість, то малі й старі, зітхаючи, шепчуть: «Ах, яка ж то красна байка!»

- Так, так,- говорить бабуся, похитуючи головою,- так, так, дітоньки! Для нас то байка, а колись то правда була!

- А не знати, чи вернуться ще коли такі часи,- закидає дехто старший.

- Говорять старі люди, що ще колись вернуться, але, мабуть, аж перед кінцем світу.

Сумно і непривітно тепер в вашій Тухольщині! Казкою видається повість про давні часи і давніх людей. Вірити не хотяіь нинішні люди, що виросли в нужді й притиску, в тисячолітніх путах і залежностях. Але нехай собі! Думка поета летить у ті давні часи, оживляє давніх людей, а в кого серце чисте і щиро- людське чуття, той і в них побачить своїх братів, живих людей, а в життю їх, хоч і як неподібнім до нашого, догляне не одно таке, що може бути пожадане і для наших «культурних» часів.

Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.

Одної прегарної днини лунали лісисті пригірки Зеле-меня голосами стрілецьких рогів і криками численних стрільців.

Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великі лови на грубу звірину. Він святкував почин свого нового життя,- бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле одно пригір'я Зе-леменя; недавно він появився в тих горах і побудував собі гарну хату, і оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами. По учті рушили на лови в ту- хольські ліси. ...