Legenda pro Bezgolovogo: Ukrainian Language

by Andr?j Kokotjuha

Overview

Married life of Larissa Haiduk, a lawyer from Kyiv, doesn’t go so well, she gets tired of the big city. Looking for tranquility and change, the young woman comes to her girlfriend in Podolsk. Only peace is not exactly the right word to describe the kind of life in this town that is suddenly shattered by a series of brutal murders. Larissa finds herself involved in the investigation. How these events are related to an ancient local legend of the Headless Man and who is this ghost that appears on the ruins of the old manor estate? The search for answers to these questions can cost dearly to the novel’s heroine. /// Подружнє життя київського адвоката Лариси Гайдук не склалося, велике місто набридло. Бажаючи поміняти обстановку і спокійно відпочити, молода жінка приїздить до своєї подруги у Подільськ. Але спокій тут виявився оманливою машкарою - маленьке мальовниче містечко на Поділлі налякане серією жорстоких убивств. Лариса мимоволі втягується у процес слідства. Яким чином ці події пов'язані з давньою місцевою легендою про Безголового та ким насправді є привид, що з'являється на руїнах старого панського маєтку, - пошук відповідей на ці запитання може коштувати життя головній героїні.

Andrіj Kokotjuha - Legenda pro Bezgolovogo

Product Details

ISBN-13:	9781782678106
Publisher:	Glagoslav Distribution
Publication date:	12/01/2012
Sold by:	Barnes & Noble
Format:	eBook
Pages:	284
File size:	397 KB
Language:	Ukrainian

About the Author

Andryi Kokotuha was born in 1970 in Nizhyn into the family of a welder and a nurse. He wrote his first work of fiction at the age of seven, although actual artistic properties of that first one remain till this day unappreciated. By the age of twelve, Andryi starts composing and reciting fairy tales and cherishes a dream of becoming a librarian. Instead, he works as a furniture assembler, random laborer and bricklayer on construction sites. Kokotuha graduates from the Department of Journalism at the University of Shevchenko. His first story is published in 1987. In 1991 he writes a criminal novella Frogs’ Mating Dance, which, for the lack of other examples of prose, receives a literary award of the publishing house Smoloskip in 1995. After its release in 1996, the novella gets called ‘a novel’ and receives a positive review from the author’s parents and friends, and largely negative publicity in the press. That circumstance alone allows Anryi Kokotuha to immediately become one of the famous contemporary Ukrainian writers. Kokotuha continues working at the publishing house Smoloskip packaging books, and in the period from 1994 to 1999 organizes a large number of tours for young Ukrainian authors in seventeen Ukrainian provinces, also being a participant of one such tour. In 1998 Andryi leaves Smoloskip in connection to a new job directly involving his skills as a journalist. Cooperation with Smoloskip continues till 1999 when the publishing house officially cuts off ties with Kokotuha, motivating the move by the author’s anti-Ukrainian tunes expressed in a publicly read lampoon about the current state of Ukrainian culture. Awards and honorary distinctions of the writer Andryi Kokotuha: • Diploma of the publishing house Smoloskip, 1996; • Diploma of the contest Golden Babai, 1999; • Diplomas of the competition Coronation of the Word, 2001, 2002; • Third Prize of the competition Coronation of the Word, 2003, 2004; • Prize of the journal Berezil, 2000 and 2003; • Award of the festival Opening Night for the best publication about the festival, 2002, 2007; • Breastplate "For exemplary service in the Internal Troops of Ukraine", 2002; • Breastplate "Silver George" for the screenplay Dead End, 2003; • Diploma of the XIth Lviv Publishers' Forum "Best journalist covering the book world," 2004; • First and second prizes of the Coronation of the Word, 2006; • Third Prize of the Coronation of the Word in the category "Screenplays", 2007; • Diploma in the category "Screenplays", 2008. /// Народився 17 листопада 1970 року в м. Ніжині, в родині зварювальника і медичної сестри. Перший художній твір написав у віці 7 років. Хоча власне художні якості цього твору досі ніким не оцінені. До 12 років читав і писав лишен казки. Мріяв стати бібліотекарем. Працював збиральником меблів, різноробочим та муляром на будівництві. Але закінчив факультет журналістики Київського університету ім Т. Шевченка. Перше оповідання опубліковане в 1987 році. У 1991 році написав кримінальну повість «Шлюбні ігрища жаб», яка, через брак інших зразків прози, отримала в 1995 році нагороду видавництва «Смолоскип». Після виходу окремою книжкою в 1996 році повість стала називатися «романом», отримала позитивну оцінку від батьків та друзів автора, і широкий негативний розголос у пресі. Завдяки чому А. Кокотюха відразу став одним із відомих сучасних українських письменників. Працюючи у видавництві «Смолоскип» пакувальником книжок, у період з 1994 по 1999 рік організовав понад сто «гастролей» молодих українських письменників у сімнядцяти регіонах України. Був їх безпосереднім учасником. У 1998 році звільнився з видавництва «Смолоскип» у зв'язку з переходом на іншу роботу, безпосередньо пов'язану з журналістикою. Співпрацю зі «Смолоскипом» не припиняв до 1999 року. Потім видавництво офіційно розірвало стосунки з молодим письменником через його «антиукраїнські» настрої. Вони полягали в публічному прочитанні фейлетону про сучасний стан української культури. Нагороди та почесні відзнаки літератора Андрія Кокотюхи: • Диплом видавництва «Смолоскип», 1996 р.; • Диплом конкурсу «Золотий Бабай», 1999 р.; • Дипломи конкурсу «Коронація слова», 2001, 2002 рр.; • ІІІ премія конкурсу «Коронація слова», 2003, 2004 р.; • Премія журналу «Березіль», 2000 та 2003 рр.; • Премія фестивалю «Відкрита ніч» за кращу публікацію про фестиваль, 2002 р., 2007 р.; • Нагрудний знак «За зразкову службу у внутрішніх військах МВС України», 2002 р; • Нагрудний знак «Срібний Георгій», за сценарій фільму «Тупик», 2003 р. • Диплом ХІ Форуму видавців у Львові «Кращий журналіст, що пише на книжкову тему», 2004 • Перша і друга премії «Коронація слова» - 2006 р. • Третя премія «Коронація слова» в номінації «Кіносценарії» - 2007 р. • Диплом у номінації «Кіносценарії» - 2008 р.

Read an Excerpt

11 вересня, вівторок

НЕ В ДОБРИЙ ЧАС

Чоловiк навчив мене водити машину.

Це була єдина користь, яку я мала вiд нього за чотири роки, сiм мiсяцiв i два тижнi подружнього життя.

На цiй же машинi я вiд нього й поїхала.

Їхати Житомирською трасою сьогоднi було особливо приємно. Дощ почався вночi й закiнчився перед свiтанком. Його останнi краплi впали на мене саме тодi, коли я кидала в багажник сумку з найнеобхiднiшими речами. Їх набралося не багато для того, аби далеко вiд дому я могла почувати себе комфортно. Проте не так уже й мало, щоб жiнка могла запросто пiдхопити сумку й винести її на вулицю. Чоловiк, формально та юридично законний, проте де-факто колишнiй, намагався допомогти менi, але я ляснула його по руцi i не зiйшла – буквально скотилася сходами з десятого поверху. Не чекаючи, поки пiднiметься викликаний ним лiфт.

Я в'їхала у вересневий ранок уже за мiстом на трасi – по мокрому й чистому асфальту. Вiн блищав передi мною в сонячних променях, нiби освiтлюючи дорогу в нове життя. Вiд цього в мене несподiвано пiднявся настрiй i я ввiмкнула радiо, налаштувавшись на першу-лiпшу ефемку. Радiостанцiя «Ностальгiя» разом iз групою Стаса Намiна з не таких уже далеких 70-х благословили мою путь пiснею «Мы желаем счастья вам».

Щастя нам iз чоловiком традицiйно та байдуже побажала свого часу тьотя в загсi. Навiть гарантували це саме щастя спецiальним штампом у паспортi. Усi гостi вiтали та лiзли цiлуватися, тiльки Оля Примара прокоментувала у своєму стилi: «Ларчику, сонечко, мужчина цiнний двома моментами. Один у нього в гаманцi, другий – у штанях». «А не навпаки?» – весело запитала я тодi, i у вiдповiдь почула: «Член без гаманця – це подачка на бiднiсть. А якщо вiн додається до гаманця, то можна себе iнодi продати».

Правота Олi Примари пiдтвердилася досить дивним чином. У мого чоловiка все було в порядку i в гаманцi, i в штанях. Просто з часом вiн почав бувати в подружньому лiжку не частiше, нiж кiлька разiв на мiсяць, мотаючись у якихось своїх бiзнесових справах. Саме «бувати»: заняття коханням скоро перетворилося на механiчний секс з серiї «для здоров'я», а потiм все це поволi трансформувалося в «подружнi обов'язки». Прикметнi тим, що їх, як i будь-якi iншi обов'язки, не завжди хочеться виконувати.

Я сама пiрнула в роботу з головою: спершу фiрма не давала продихнути, потiм приватна практика з'їдала багато часу. Звичайно, приємно, коли до тебе звертаються не випадково знайшовши оголошення, а через те, що ти, Лариса Гайдук, – справдi хороший адвокат. Усе це добре, навiть дуже добре.

Тiльки настав момент, коли я відчула: той, за кого я вийшла замiж, насправдi чужа менi людина. Дiйшло до того, що я навіть скаржилася Олi Примарi: «Чого вiн такий правильний? Хоч би почав по бабах гуляти, чи що? От би дiзнатися, що в нього коханка, висунути претензiї, закотити шкандаль i розiйтися на фiг!» На що вона по-фiлософськи пiдливала менi ще коньячку на денце келишка: «Ларчику, так завжди, коли звикаєш бачити мужчину, який у твоїй присутностi не соромиться ходити неголеним i в трусах. Чоловiк – це погана звичка».

Чим далi я їхала вiд Києва, чим бiльш активно вступав у свої права ранок, тим бiльше машин з'являлося довкола на трасi. Кермували переважно мужики, i, зиркаючи на жiнку за кермом «Опеля», махали руками. Жодних виявiв уваги, жодних бажань привiтатися. Може, це менi здавалося, але всi вони, мабуть, давали маячки: агов, тiтко, куди тебе несе, це наша дорога. Зiпсувати менi настрiй вони не могли – дуже жирно дозволити абикому це зробити. Але я раптом зловила себе на думцi, що дозволяю всiм обганяти себе. Захотiлося газонути i влаштувати тут перегони – побачимо, чия вiзьме. Я вже навiть серйозно вирiшила почати цю гру, та вчасно зупинилася. Нехай. Ще увагу на них звертати… Їду собi i їду, кому яке дiло…

Свої претензiї до чоловiка я довго не могла скласти докупи. Навiть десь вичитала в журналi, що для цього треба сiсти за стiл i спробувати написати їх на паперi. Нiчого не вийшло. На стороннiй погляд, у нас усе було хокей. Не те щоб iдеальна пара, але обоє працюють, квартиру в новому будинку купили, навiть кредит швидко виплатили. Грошi є, жити є де, вiн не бiгає за спiдницями, вона не шукає пригод з чужими мужиками. Дiтей нема – теж нiчого. Он у нормальних країнах спочатку для себе поживуть, а вже потiм дiтей заводять. Та й бiзнес у чоловiка зараз стабiльно йде, а потiм – гав, i нема його, в Українi ж живемо… Менi навiть тихо заздрили всi, крiм Олi Примари.

Вона єдина зрадiла, коли я сказала про свiй намiр розлучитися. Спершу їй, потiм – чоловiковi. Саме в такiй послiдовностi.

Не доїжджаючи до Житомира повз мене швидко, наче сто вовкiв женеться, промчав бiлий мiкроавтобус iз логотипом телеканалу «Iнтер» на борту. Телевiзiйники кудись поспiшали, причому, як дуже скоро виявилося, всi. Упродовж наступної пiвгодини мене обiгнали ще кiлька легковикiв та бусикiв з емблемами вiдомих телеканалiв, i нарештi просунув великий горбатий синьо-бiлий транспортний засiб iз позначкою «1 + 1». На телебаченнi в мене працює приятелька, i я знала, що це називається ПТС – пересувна телевiзiйна станцiя. Вона дозволяє знiмальнiй групi розгорнутися будь-де, звiдки треба вести гарячий репортаж, i робити прямi включення, здебiльшого – у випусках новин. Можливо, щось десь i сталося. За своїми особистими справами я кiлька днiв взагалi не жила життям країни, хоча й так не особливо дивлюся телевiзор. Не те що не люблю – часу немає.

Чоловiка моє рiшення не дуже здивувало. I саме це стало останньою краплею. Вiн мiг проситися, мiг сваритися, допитуватися, хто в мене є, як його звуть i чим вiн кращий за нього. Зрештою, мiг би влаштувати скандал iз биттям тарiлок та викиданням стiльцiв через вiкно. Не так уже нам було погано разом i не завжди наше спiльне життя можна було визначити епiтетом «нiяке». За великим рахунком, я сама не могла й зараз не можу точно сказати, чого менi з ним не вистачало.

Дурiєш, дiвко. Це мама так заявила. Тобi вже за тридцять, де ще такого знайдеш. Правильний, позитивний, не п'є, грошi заробляє…

Чого ви все про бабло, мамо? Я i сама заробляю, мамо! А за тридцять менi не так уже й далеко, коли ти не забула! Якщо хочеш – дурiю, i щоб не здурiти зовсiм, вiд нього i йду! Усе, розмову закiнчено, мамо!

...