Read an Excerpt
Осел і лев
Був собі раз Осел. Забагато йому стало праці і батогів у господаря.
«Давай, — думає, — втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися по лісі, і хто мені що зробить?»
І, не думавши довго, втік від господаря, та й у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нічого, ніхто його не б’є — відколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього.
«Ну, — думає собі Осел,— аж тепер уже по мні буде!»
Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився і поміркував собі:
«Ану, може, я його деяк здурю?»
Та й як стояв, бух на землю, ляг собі і лежить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кричить уже здалека:
— Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?
А осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.
Надійшов Лев і знов кричить:
— Зараз устань і поклонися мені!
— А хто ж ти такий? — питає Осел.
— Ти ще й питаєшся? — кричить грізно Лев. — Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіми звірами цар?
Осел, не встаючи, підвів голову і витріщив на нього очі.
— І що ти за дурниці балакаєш? — промовив він. — Ти цар над усіми звірами? Хто тобі се сказав? Маєш то на письмі? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори!
Лев став, мов чолом о стіну стукнувся.
— Хто мені се сказав? Та всі мені се кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж се неправда?
— Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усіми звірами не хто, а я.
— Ти? — здивувався Лев. — А ти хіба маєш се на письмі?
— Певно, що маю! Ади подивися ось тут!
І він устав на рівні ноги і, обернувшися задом до Льва, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.
— Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то йти би мав таку.
— Ото диво! — промовив Лев. — А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо трібуватися. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде правдивий цар.
— Добре, нехай і так буде, — промовив Осел, і з тим розійшлися.
Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь звірину — за годину мав уже щось п’ять чи шість штук. Бере те все і волоче до Осла.
А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонічко ясно світило, і насеред луки кинувся на землю, ноги геть відкидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя — сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й почали по нім скакати, дзьобати його язик та очі. А Осел нічого, тільки як котра пташина надто близько надлізе, а він клап її зубами або стук її ногою, вб’є та й ховає під себе, та так хитро, що другі й не бачать. ...
