???????? ???????????? (Rankov?y Pribiralnik)

by ?ren Rozdobud'ko

Overview

Це історія прибиральника в мальтійському готелі, на екзотичному острові у Середземному морі. Як і чому туди потрапив наш земляк? Чи варто шукати химерного щастя в далеких світах, якщо втекти від себе – неможливо? Герой «Ранкового прибиральника» випадково знаходить в одному з номерів готелю свою улюблену книгу – «Три товариші» Ремарка – й починає захопливі пошуки хазяйки книги. Віртуальне кохання перетворюється для нього на довге повернення до себе.

Product Details

ISBN-13:	9781782678267
Publisher:	Glagoslav Distribution
Publication date:	12/01/2012
Sold by:	Barnes & Noble
Format:	eBook
Pages:	200
File size:	509 KB
Language:	Ukrainian

About the Author

Called “The Lady Detective of Ukrainian literature” by the media for her splendid earlier detective books, Irene Rozdobudko has recently burst into book market with a dozen award winning titles ranging from a light absurd comedy to a heavy psychological thriller and quickly claimed her rightful place among masters of modern literature in her native Ukraine. A graduate of Kyiv National University in journalism, Irene started small, from a modest job of a waitress in a restaurant, later taking occasional jobs in a circus and a video store. Her talent for the written word eventually came into fruition when she landed a gig right down her professional alley in one of Kyiv’s major newspapers “Rodoslav” and journal “Suchasnast”. Her career took an interesting turn when she began working on national radio, became an observer for another major newspaper and later editor for woman’s magazine “Natalie”, editor-in-chief for the magazine “Storytelling Caravan - Ukraine” and a reporter for the journal “Academia”. Irene Rozdobudko is one of the most popular writers in Ukraine today and has a lively, engaging writing style that makes her works accessible to a wide reading audience. Irene points very skilfully those aspects of human nature that drive decisions and give direction to a person’s life, as well as other people’s destiny. Her cinematographic vision of action and psychologically complicated, delicately worked out characters who have first-hand knowledge of life’s irony and wisdom make her novels perfect for the big screen adaptation as well as for the honourable place on a book shelf of a top quality modern literature devotee. The author’s novel The Lost Button recently became a film. Irene’s artistic brilliance won the author a national price in literature “Coronation of the Word” three times.

Read an Excerpt

Я до безуму боюся втратити роботу. З цiєю думкою я прокидаюся щодня о п'ятiй годинi ранку. Йду на кухню, вмикаю кавоварку, закурюю першу сигарету (звичка до «Мальборо» залишилася ще з тих давно викреслених з життя часiв, коли за пачку доводилося вiдстiбати циганам-спекулянтам не менш як десять карбованцiв) i намагаюся нарештi прокинутися. Сигарета й мiцна кава запускають у дiю мiй уже трохи зношений механiзм, я вiдчуваю поштовхи серця (власне – починається аритмiя) i легке поколювання в шлунку. Отже, органiзм ожив. Я йду в душ, голюся (зазвичай не обходиться без двох-трьох порiзiв), натягаю джинси й футболку. Все це проробляю дуже тихо, щоб, Боже борони, не розбудити мою господарку, мiсiс Стефанiю О'Тулл, що живе на першому поверсi. Мiсiс О'Тулл дуже пишається, що благополучно вписалася в коло «середнякiв», якi тримають апартаменти, хоч, здається, iнших клiєнтiв, окрiм мене, у неї нiколи не було.

Отже, я вдягаюсь i виходжу на вулицю. Дотепер не можу звикнути, що цi вузькi кам'янi коридори мiж будинками називаються «вулицями». Менi потрiбно пройти триста крокiв уперед, повернути в провулок, згодом – у ще один, а потiм я виходжу на майдан, вимощений вiдшлiфованими мiльярдом нiг плитами (в деякi вкраплено черепашки). Посеред цього майдану – моє мiсце роботи: п'ятизiрковий готель «Плаза Джонсон континенталь». Щоразу, дивлячись на нього (будiвля виглядає аж надто респектабельно), я подумки кажу: «Хвала тобi, старий Джейку!» – тому що саме Джейк Стейнбек, цей безумець i запеклий морфiнiст, з яким колись у Вашингтонi звiв мене саксофон вуличного музиканта-мурина, виник знов у моєму життi тут, на Мальтi.

Вiдверто кажучи, я не знаю, з чого почати цi записки, i чи варто взагалi вести щоденник, якщо його все одно нiхто тут не прочитає, навiть пiсля моєї смертi. З Джейка Стейнбека? З акул у Середземному морi? З цiєї країни, в яку мене занесла течiя (в буквальному сенсi цього слова)? Чи ж – iз вогкого вечора в Києвi, з кав'ярнi «Три пiвнi», куди немає вороття?

Не знаю… Але менi хочеться говорити. Напевно, тому, що я втомився вiд чужої мови (яку, втiм, знаю тепер доволi добре), вiд мовчання на роботi i вдома, коли часто доводиться прокашлюватися, щоби почути власний голос…

Отже, я працюю в готелi «Плаза Джонсон континенталь» на дуже смiшнiй посадi. Справдi, вона смiшна. Я – «покоївка», а точнiше – ранковий прибиральник. Здається, єдиний у свiтi (чоловiки служать хiба що в арабських країнах та готелях для геїв). Моя робота доволi бридка: вранцi я прибираю кiмнати клiєнтiв. I все-таки я жахливо боюся її втратити, це мiй останнiй шанс вижити. Як сталося, що мене сюди взяли? Повторюю: завдяки Джейковi та щасливому випадку.

Коли (пiсля пригоди з акулами) я опинився на цьому кам'яному островi, дуже мало схожому на країну, – тут, у районi Пачевiль у Сент-Джулiансi, як дiдько з табакерки, передi мною виник старий Джейк.

Вiн приїхав сюди з Лос-Анджелеса зi своїми лабухами. Щоби дати кiлька закатрупних концертiв у нiчних клубах, щоби вiдтягнутися в чiлаут-рум, але, мабуть, найперше – аби провiдати давнiх подружок по коледжу для дiтей «товстих гаманцiв» (до речi, тодi лишень я довiдався, що цей «добровiльний покидьок суспiльства», як вiн себе називав, – «золоте» дитя, що колись бiгало стриженими газонами закритого навчального закладу в довгих формених шортах i бiлiй сорочцi).

Того вечора я тинявся в найзлачнiшiй (якщо це слово взагалi придатне у країнi, де злочиннiсть зведена до нуля) мiсцинi на розi вулиць Бiрґу i Борґо й жлуктив пиво, затято витрачаючи останнi мальтiйськi лiри зi своєї тимчасової дотацiї.

– Майкле (мене, до речi, звуть Михайлом), як справи? – закричав Стейнбек, заледве переступивши порiг паба. Це пролунало суто по-американському, але з вуст старого Джейка питання було неформальним i передбачало докладний звiт.

Чи варто говорити, що я безмежно зрадiв, побачивши знайоме обличчя. Нi, не так. Я навiть зненавидiв себе тої митi, тому що скидався на загублену дитину, яку, нарештi, знайшли… Аж у горлi задеренчало. I я добряче ковтнув пива, щоб залити вогонь, який запалахкотiв у моєму нутрi й виривався назовнi.

Коли я до решти висповiдався Джейковi, була вже глибока нiч, i паб спорожнiв.

– Що ти збираєшся робити далi? – запитав Джейк.

– Шукатиму роботу… – кволо вiдгукнувся я.

– Може, повернешся в Штати?

– Я там уже був…

– А хочеш, прилаштую тебе тут на розкiшне мiсце? – Джейк, як завжди, був сповнений ентузiазму.

– Що то за мiсце?

– П'ятизiрковий притулок. Здається, «Плаза Джонсон».

– Як ти це зробиш?

– Нема проблем! Його господарка – моя колишня герл-френд. Одна з… Щоправда, це було хрiн зна коли. (Джейк дотепер iз задоволенням практикував слiвця й вирази, що їх навчився вiд мене пiд час нашого лос-анджелеського байдикування. I такi слова, як «сука», «хрiн», «курва» та багато iнших, уживав у правильному контекстi.)

– Ким же я там працюватиму?

– Та ким завгодно! Коридорним! Портьє! Лiфтером! Офiцiантом! Якщо пощастить, упадеш на хвiст багатiй дамочцi, адже ти для них – екзот. I доля твоя вирiшена! Хiба нi?

Ми сидiли в пабi, доки першi променi гарячого мальтiйського сонця почали свердлити нашi потилицi. Розiйшлися на тiм, що завтра в цей самий час Джейк повiдомить менi про наслiдки переговорiв зi своєю колишньою подружкою.

Перемовини, мабуть, були бурхливими, бо наступного дня Джейк з'явився з подряпаною пикою i блудливою посмiшкою на трохи пiдпухлому фейсi.

– Усе гаразд, – радiсно виголосив вiн. – Монiка залишилася такою ж божевiльною. Боюся, що за кiлька рокiв вона завалить весь таточкiв готельний бiзнес.

– Ну, а як щодо мене?

– Домовився. Будеш прибиральником!

– Якого бiса? Ти ж знаєш, що я й помешкання змiнював тiльки через те, що попiльницi були забитi недопалками! – обурився я. – Крiм того, це – жiноча робота!

– Заспокойся, Майкле. Це єдине, що вона може запропонувати. Всi iншi мiсця зайнятi аборигенами, й тобi з ними не змагатися. Чи ти хочеш тут засохнути, мов кактус?

Одне слово, пручався я недовго.

...